|
Ниже коротко припоминаме в творах двох найвыдатнійшых ґорлицкых бурсаків; што інтересне – оба были уродженцями села Вапенне. Симеон Пыж (1894-1957), вязень Талергофу, примусовий втікач з Польщы, абсоль-вент Карлового Університету в Празі, доктор прав, долголітній редактор еміґрацийных выдань, цінений журна-ліста. Іван Желем (1925-1988), вязень совітскых лаґрів, чудовий поета і фейлетоніста, критык літературы.
Літо 1914 рока врізало ся мі в памят як єдно з найбільше бла-годатных і милых в моім жытю, з вічно ясныма, теплыма днями і пребогатыма жнивами. Поля і сады зародили на чудо, як бы милостива природа наомысні хтіла іщы раз пригласкати люди і нагородити іх щедро за суровы рокы воєнных недостатків, якы были перед нима.
Перший місяц літніх вакаций я жыл коло Ґорлиц в шкільно-го товариша – Поляка. Він отримал поправку з математыкы, та мати, вдова по державным уряднику, наняла мене помагати йо-му приготовити ся до еґзаміну по вакациях. Та мы ся мало вчы-ли. В повітрю пахло войном. краківскій Курьєр Цодзєнни з каждым дньом приносил штораз більше сенсацийны і алярмуючы вісти. Тот мій шкільний товариш был слабым учеником, а того літа іщы барже одпала од него охота до наукы. На другій ден, як Відень післал ультіматум Сербіі, він шмарил книжками і зошытами в кут і повіл же іде до Леґіонів Пілсудского воювати за Польщу.
Так кінцьом липця я вернул ся ґу родичам на село. В тых ча-сах для ґімназисты старшых кляс радістю было перебывати дома. Нихто не наганял до ниякой роботы, бо вшыткым в родині было приємні, же мают медже собом такого студента. Часом з власной охоты ішол єм на поле помочы грабати сіно, вязати снопы і зво-зити з поля. Та більше ходил єм по верхах, лісах, без ниякой ціли. Вечерами тягло далеко од села, на поляны, де при кошарах, коло худобы, сьпівали пастухы. Часто заходил єм до товаришів – бур-саків на сусідні села, або і они приходили до мене. (...)
По мене пришли два жандармы аж 3 вересня. (...)
І арештантів прибывало штораз більше. Тепер приводили іх не поєдынчо, а цілыма купами і то переважні селян, бо інтелі-ґенты были выловлены попередньо. (...)
На дворі дул холодний вітер і накроплювало дощом... Загнали нас уж вшыткых до ваґонів, та мож рушати в дорогу. Але потяг стоіт і стоіт. А тымчасом з публикы одділяют ся груп-кы, підходят близко ґу ваґонам і зазерают до середины. До на-шого ваґона підходит група ґорлицкых ґімназистів – Поляків і переводят очы з єдного на другого. Жандармы дали ім полну свободу. Медже ґімназистами были моі добры знаємы, такой то-варишы, з котрыма вчыл єм ся в тій самій клясі. Колиси были мы добрыма приятелями, але тепер вшытко тото уж ся забыло. Они сьміяли ся і паскудили пошлідніма словами: „Ей, ты зрад-нику, лайдаку, підеш на гак! давно уж треба было вас вывішати, вы смердячы хамы!”
Товды зачал єм ся гартувати, терпеливо наберати якысой обоятности до людского хамства. Я зрозуміл, што в жытю вшыт-ко є можливым і з часом перестал дивувати ся такому чудови-ску, якє творили моі вчерашні шкілны приятелі. (...)
Ґорлицкій Бурсак” – выдано як додаток до „Бесіды”; зредаґувал Петро Трохановскій
autor. СИМЕОН ПЫЖ
|
